Є така професія "репортер". Це людина, завдання якогї - фільмування та документування різних подій. У тому числі і таких подій, під час яких хтось може постраждати, або навіть - позбутися життя. І репортер, потрапивши в подібну ситуацію, теоретично може втрутитися, і своїм втручанням щось змінити. Як воно, постати перед вибором - зробити кадр свою роботу або втрутитися?
Ось, наприклад, як цю ситуацію описує Сюзан Зонтаг у своїй знаменитій книзі "Про фотографію" (Susan Sontag. "On photography", 1977):
"... Фотографування, по суті, - акт невтручання. Жах таких незабутніх зразків фотожурналістики, як знімки самоспалення в'єтнамського ченця або бенгальських партизанів, що вбивають багнетами зв'язаних колабораціоністів, - жах цей частково викликан тим, що в подібних ситуаціях, коли постає вибір між життям і фотографією, з великою ймовірністю оберуть фотографію. Людина, що втрутилась, не зможе реєструвати, реєструючий не може втручатися"...
Чи змінилося наше ставлення до фотографії протягом останніх чотирьох десятиліть?
Але на "чорне" і "біле" ділити легко. У реальному світі - все не так однозначно. Одна справа, коли "хронікери-інстаграмери" заради лайків в соціальних мережах обступають з айфонами в руках постраждалу в аварії понівечену машину замість того, щоб спробувати врятувати життя потерпілих (або хоча-б викликати швидку і рятувальників). І зовсім інше - професійний репортер, що документує шокуючі і огидні події, і при цьому не робить спроб втрутитися в хід історії, яку фотографує.
Робота репортера має свої особливості. Зрозуміти ці особливості на рівні "звичайної людської" логіки - дуже складно. А прийняти їх "звичайній людині" - і того важче. Втім, те ж саме стосується роботи лікаря, військового, і ще деяких інших царин.
Розрізаючи під час операції живу людину гострим ножем, хірург просто робить свою роботу, корисну для суспільства.
Вбиваючи під час військових дій інших людей з армії супротивника, військовий просто робить свою роботу, корисну для суспільства.
Робота репортера в "гарячій точці" - теж корисна для суспільства. Сенс її - не тільки відзняти "ті самі" кадри, а й, що теж дуже важливо, зберегти їх для публікації. Щоб потрібний кадр в результаті отримав максимальний розголос. І тільки тоді цей кадр допоможе справі припинення кровопролиття, відновлення миру і переходу до нормального життя. Причому для суспільства це дасть набагато більше, ніж спроба порятунку життя окремої людини.
Це не погано, і не добре. Тут немає ні "професійної цинічності", ні збоченої соціальної позиції.
Це - просто робота репортера, корисна для суспільства в цілому.
Головне тут - розуміння мети , яка переслідується, і твереза оцінка ситуації.
Теоретично міркувати про це все складно, тому гарна ідея - "зануритися" в ситуацію на конкретному прикладі. В якости "лакмусового папірця" ми пропонуємо взяти короткометражну стрічку "Одна сота секунди" (One Hundredth of a Second) режисера з Великобританії Сюзан Джейкобсон (Susan Jacobson). Фільм відзнятий в 2006 році в якості режисерського дебюту, і є переможцем Манхеттенського фестивалю короткометражного кіно 2007 року.
Стандартна анотація цієї короткометражки зазвичай звучить так:
" У фільмі розповідається про військового фотографа, який стикається з професійною дилемою. Коли в об'єктиві фотоапарата з’являється людина, що наражається на смертельну небезпеку, потрібно вирішити - рятувати життя незнайомця, чи продовжувати робити унікальні знімки" Фільм не про якусь конкретну війну.. Він про природу війни в принципі, і про роботу фотографа ""
Але ми зараз не будемо сильно вчитуватися в опис фільму (хто хоче - на IMDB, Імхонет або Кинопоиск може потім почитати не тільки його більш розлогий варіант, але і ознайомитися з думками глядачів і критиків). І не будемо зараз розглядати всі "кіноляпи" образу фотожурналіста (їх, до речі, більш ніж достатньо).
Просто подивимося сам фільм.
Спробуємо проаналізувати, про що цей фільм, чому він зачіпає серця і думки багатьох глядачів. Особливо тих глядачів, які досить часу проводять з фотоапаратом в руках.
Читаючи книгу або дивлячись фільм, ми зазвичай готові уявити себе в ролі героя фільму або книги. І підсвідомо запитати самі у себе: - "А як я вчинив би на місці героїні цієї короткометражки"?
У відповідь на це питання зазвичай починаються роздуми та міркування про "професійні проблеми" - або "врятувати дитину", або стати цинічною, розважливою і безсердечною сволотою, здатною заради гарного кадру на все. Природно, вибір з цих двох полярних і штучних образів - гранично простий. Нікому не хочеться уявляти себе цинічною і безсердечною машиною для фотографування, а навпаки - хочеться зробити те, що героїня не зробила, кинути фотоапарат і врятувати дитину. Теоретично.
А ось героїня фільму Кейт, як і будь-яка жива людина - неоднозначна. На початку стрічки вона - "цинічний репортер" (і за це підлягає осуду), а в кінці фільму - "ніжна і вразлива дівчина" (згадала, перейнялася емоціями, пошкодувала, розплакалася, розкаялася). І, гнівно засуджуючи її вчинок на початку фільму, ми готові підтримувати героїню в її каятті під кінець історії. Саме тому фільм і сприймається «на одному диханні». У вчинках героїні, при всій їх непослідовності та неоднозначності, ми для себе знаходимо головне: "як добре, що перед нами не постає такоий вибір".
До речі, а чи був вибір? І чи не надто все спрощене?
Безумовно вибір-то, звичайно, був. Тільки був він між варіантами "тихенько фотографувати здалеку" (що дівчина і зробила) і "швидко тікати" (як пропонував Кейт її супутник). Пафосний варіант "врятувати дитину" явно виходить за межі реального вибору. Беззбройна субтильна фотолюбітельніца-екстремалка проти неадекватного мужика з автоматом? Результат простий - перша куля в свідка-фотофіксаторів, друга - знову ж в дівчинку. Тим більше що в другому варіанті розгортання подій вбивство дівчинки набуває набагато більше сенсу. Після вбивства "фотокора" дівчинка стає ще й свідком, а свідків - традиційно потрібно знищувати.
Тож може дівчина з фотіком зробила все, що могла зробити в цій ситуації? Все йде до цього. По-перше, вона змогла зробити яскраву й емоційну фотографію. А по-друге - знайшла можливість просунути її на загальний огляд, щоб спробувати якось змінити цей світ. Молодець! У всякому разі до сцени вручення премії їй нема чим собі дорікнути. Саме так і повинен поводити себе справжній журналіст-професіонал.
У чому ж тоді трагізм цієї короткометражки?
Чому героїня в кінці фільму ллє сльози і заламує руки?
Багатьом глядачам трагізм відчуваеться в тому, що героїня-фотографіня, напередодні вручення премії почала згадувати, як все було, на неї нахлинули спогади.
Їй шалено шкода загиблої дівчинки. Дівчинка загинула, заглядаючи перед смертю в її очі, а вона сама - жива і здорова. І так далі - соплі, сльози, валеріана, "убийте мене теж", "ніхочутакжить". Когнітивний дисонанс в класичному розумінні цього терміна ...
А може трагізм зовсім в іншому?
Дівчина-фотограф, потрапивши в саме серце бойових дій, і зробивши там кадр, навряд-чи розраховувала виграти конкурс. І вже точно фотографувала не заради премії. Роблячи фотографію і роблячи їй суспільний розголос, вона, швидше за все, думала про те, що її фото якось допоможе зупинити війну. Хотіла, щоб усі глядачі відчули, як війна огидна. Хотіла, щоб суспільство, уряд і президент її країни зробили щось, щоб постріли і вибухи скінчились. Хотіла, щоб настав мир. Напевно саме такими думками і бажаннями просочуються всі люди зі здоровим глуздом, потрапляючи під кулі в "гарячу точку".
А що вийшло? Що вона побачила на церемонії вручення?
Ситі, самовдоволені і добре одягнені люди, які сидять в затишку і безпеці, зібралися для того, щоб посмакувати подробиці вбивства.
Зібралися для того, щоб полоскотати власні нерви, підвищити рівень адреналіну в своїй крові, відверто падаючий від постійного перебування в атмосфері комфорту.
Зібралися для того, щоб зайвий раз наочно відчути свою безпеку, ситість і спокій.
І для того, щоб це все відчути з новою силою, їм болісно необхідні постійні "дози" самого чорного, кривавого і трешевого трешу. Їм обов'язково потрібні нагадування про війну, вбивства, жах і голод. Та й навіть їм потрібна не така фотографія. Набагато краще, якби на знімку було не чисте і акуратне вбивство маленькою гострою кулькою калібру 5.45, а розмазані по підлозі кишки; очі, що випали додолу; розбризкані мізки з кров'ю, відірвані руки-ноги. Але за відсутністю таких «смаколиків» достатньо буде й такої фотографії зі звичайним банальним вбивством, з акуратною дірочкою від кулі між очами.
І тут героїня фільму починає замислюватися, починає розуміти. Що все ще гірше. Що її фотографія саме й штовхає її ж рідне суспільство до зовсім інших висновків - що війна вкрай необхідна, як це не парадоксально. Без війни стратегічні запаси адреналіну швидко скінчаться. Зрозуміло - війна ця повинна бути десь в іншій країні, на іншому континенті, далеко за межами їх зони комфорту.
А ще вона починає розуміти, чому вона опинилася з фотоапаратом в країні, де точаться військові дії, замість екзотичної, але безпечної Куби. Або банальної, але не менш безпечною Греції. Або ... Та хіба мало в світі безпечних місць, де можна нафотографировались що-небудь цікавого і незвичайного? Але вона поїхала до Югославії. Тому, що там війна. Поїхала за адреналіном.
І дівчині раптово стає нудно і сумно - адже вона, по факту, геть не відважна ідейна журналістка-пацифістка, а природний і типовий представник свого суспільства. Що вона нічим не краще тих, що сидять зараз в залі, смакуючи біль і смерть, вичавлені з її фотографії.
Розуміє, що всі її зусилля, ризик і сміливість не просто марні.
Вона - така ж, як вони ... Завіса.
Сергій Дубільєр (с) 2014
Коментарі (0)
